Наступна наша історія в циклі авторських інтерв’ю – про шкільні роки, коли булінг залишався без належної уваги, а учні боялися втрутитися. Чому важливо діяти, як на це впливають родинні цінності та що б змінилося, якби тоді говорили про проблему відкрито? Відверта розмова про помилки минулого, що мають стати уроком сьогодні.

Анна Танцюра, М-2

Зображення запозичене з мережі інтернет

---

Тетяна, 43 роки, Черкаси

– Тетяно, мої вітання! Дякую, що погодилася поділитися своїми спогадами та думками на таку важливу тему. 

– Привіт, Анно! Я рада, що можу розповісти про свій досвід, адже булінг – це те, про що варто говорити.

      – Коли ти закінчили школу? І як часто ти спостерігала випадки булінгу?

      – Школу я закінчила 25 років тому. Такого слова як «булінг» тоді не було. Такі випадки ми називали просто «знущанням». Не можу сказати, що це відбувалося досить часто. Просто стосунки й атмосфера в класі були трохи напружені. Знущалися із двох учнів у нашому класі – хлопця та дівчини. Зазвичай їх зачіпали через інакший зовнішній вигляд, відмінність у поведінці. Наприклад, дівчина мала стареньку зашиту кофтину. Коли це помічав хтось з агресорів, то починалися крики на весь клас. Із неї знущалися, сміялися, запитували, чому вона не купить собі нову. Дуже негарно й некоректно висловлювалися в бік цієї дівчини. А хлопець був відмінником, поруч із ним сидів той, хто теж дуже добре навчався. До нього могли просто підійти, забрати книжку чи зошит, почати списувати. Теж обзивали його.

      – Що ти відчувала, спостерігаючи за цим?

      – Насамперед нерозуміння того, чому це відбувається з ними, адже вони такі ж учні, як і інші. Страх теж був невід’ємною частиною. Також я мала тривожність, бо взагалі була вразливою дитиною, хвилювалася про все на світі.

      – Чи звертала ти увагу на те, чому булінг спрямований саме на цю дитину?

      – Можливо, вони тоді не могли постояти за себе, були невпевнені в собі, як і я. Також ніколи не брали активної участі в обговоренні якихось тем серед дітей, просто тихо сиділи за партами чи в коридорах і все. Тому іншим було дуже легко підняти свою самооцінку за їх рахунок.

      – Як класний керівник реагував на булінг?

      – Раніше, коли я навчалася в школі, цьому не приділяли так багато уваги, як зараз. Може, учителі й бачили, що відбувається, але вони не реагували на ці випадки. Просто могли зробити мінімальне зауваження, наприклад, «не ображайте його/її». Але конкретних дій для запобігання чи зменшення булінгу не було. Можливо, якби хтось розумів, як це впливає на психіку дитини в майбутньому, то були б якісь дії. А так…

      – Чи пробувала ти втрутитися або допомогти дитині? Якщо ні, то чому?

      – На жаль, через свій страх і невпевненість, я боялася почати говорити й захищати їх. Звісно, якщо зараз можна було повернути час, я б діяла. Говорила би батькам, учителям, завучам. Якби нам про це розповідали, хоча б трохи, то було б не так страшно зробити перший крок до тих, кого цькували.

      – Як реагували інші діти, коли ставали свідками булінгу?

      – Хтось з однокласників долучався до знущань, хтось продовжував мовчати. Мабуть, тільки одна-дві людини мали сміливість стати на захист і не давати ображати.

      – Як ти ділилася зі своїми батьками тим, що відчувається в шкільний час?

      – Тоді в мене були свої переживання, тривоги, проблеми. Тому я нікому про це не говорила, не ділилася. Хоча зараз розумію, що потрібно було. Тоді можна було б якось допомогти. Адже я здогадуюся, що вони теж про це нікому не розповідали.

      – Як, на твою думку, можна було допомогти дитині, яку ображали?

      – Потрібно було максимально звертати увагу на це. Адже наша бездіяльність упливала на ситуацію в класі. Якби я не боялася та була більш упевненою, то мені було б не страшно захистити їх.

      – Що ти думаєш про тих дітей, які знущалися з інших?

– У силу свого віку, я думала, що вони просто дуже сміливі… Тому що можуть підійти до когось, дозволяли собі коментувати їх поведінку, зовнішній вигляд, матеріальний стан. Але згодом я зрозуміла, що в них є якісь проблеми вдома, за межами школи. І в такий спосіб вони хочуть підняти свою самооцінку завдяки тим дітям, які не можуть їм нічого відповісти.

      – Як цей досвід уплинув на твоє ставлення до школи та однокласників?

      – Насправді ніяк. Можливо, саме тому, що нам ніхто не пояснював, як це справді погано. Тому ми не думали, що це так жахливо. Коли ми збиралися на зустрічах однокласників через 5, 10, 15 та 20 років – приходили всі, окрім тих двох, які страждали від агресорів. Їх не було з нами жодного разу… І звісно, що всі змінили свою думку, адже тоді ми згадували про ці випадки. Ті, хто ображали, можливо, картали себе за те, що робили, а ті, хто мовчали – за те, що не діяли. У всіх змінилася думка, бо ми подорослішали. А в тому віці ще не розуміли, адже з нами про це не говорили.

      – Що, на твою думку, працівники школи можуть робити, аби в школі не було булінгу?

– Обов’язково повинен бути шкільний психолог, до якого можна звернутися й отримати якісну допомогу. Учителі теж мають брати в цьому участь, просвітлювати дітей на тему цькування. Залучати батьків теж можна, створюючи тренінги з дитячим психологом. Адміністрація школи має зробити таку довірливу атмосферу в школі, щоб дитина, яка зазнає булінгу, могла прийти та довіритися або класному керівнику, або іншому працівнику школи. Якщо дитина знатиме, що її не проігнорують, а допоможуть, то вона обов’язково прийде за поміччю.

– Дякую, Тетяно, за щирість і цінні поради. Вірю, що твої слова можуть стати підтримкою і для сучасних школярів. 

– Я також красно дякую за нашу розмову. Сподіваюся, що наше обговорення стане ще одним кроком до розв’язання проблеми знущань у школах серед дітей.