Інтерв’ю є частиною циклу, що має на меті підвищити обізнаність про проблему булінгу та показати різні шляхи його подолання.
Це історія Сергія, який був свідком булінгу в школі. Чоловік ділиться своїми спостереженнями, думками й переживаннями щодо того, чому діти стають агресорами, а інші – мовчазними спостерігачами. Сергій рефлексує про власну роль у цих ситуаціях, розмірковує над тим, як можна було допомогти постраждалому.

Анна Танцюра, М-2

Фото надане автором

Сергій, 25 років, Черкаси

• Сергію, привіт. Сьогодні поговоримо про дуже актуальну тему – булінг серед дітей в школі. Готовий?
• Привіт. Звісно готовий! Усвідомлюю всю важливість, тому буду щиро ділитися своїм життєвим досвідом.
• Як часто ти бачив, як інших дітей ображають у школі? Розкажи кілька прикладів, які запам’яталися.
• На жаль, у моїй школі булінг був досить поширеною практикою. У моєму класі він спрямовувався на одного хлопця. У середньому на тиждень було щонайменше три випадки такого цькування. Цей хлопець мав хобі – малювання. На мою думку, захоплення не має статі. Але в час, коли я навчався, однокласники засуджували його, мовляв «це дівоча справа», «що ти як дівчина себе поводиш» та ін. Хлопці знущалися морально та фізично, неодноразово доводили його до сліз і нервових зривів. Вони робили це на перервах, до чи після уроків.
• Як однокласник реагував на ці вислови?
• Спочатку він відстоював свої вподобання словесно. Але потім, коли знущання стали все частішими та жорстокішими, навіть не намагався себе захистити. Після цього частіше надавав перевагу спілкування в колі дівчат. Наскільки мені відомо, він не повідомляв про це батькам.
• Що ти відчував, спостерігаючи за цим?
• Коли я спостерігав за діями агресорів, мені було не зрозуміло, чому вони взагалі це роблять. Я відчував несправедливість, адже ніхто не заслуговує на булінг. Такого не має бути в школах в сучасному світі.
• Чи звертав ти увагу на те, чому булінг спрямований саме на цю дитину?
• Так, я думав над цим. Хлопець поводився не так, як більшість однокласників. Він не був розбишакою, не кривдив інших, добре навчався. Також на перервах не бігав із хлопцями по школі, не грав у футбола, баскетбола та решту ігор. Натомість спілкувався з дівчатами. За цей вибір із нього теж знущалися, нагадуючи, що в пріоритеті в нього була дружба не з хлопцями. Напевно, агресори хотіли уваги або ж просто демонстрували себе через знущання над іншими.
• Як реагували на булінг учителі й адміністрація школи?
• Учителі рідко реагували на такі випадки, особливо. коли не бачили цього на власні очі. Вони звертали на це увагу тоді, якщо це ставалося безпосередньо на уроці, або в коридорах коли проходили повз. Тоді наш клас збирали в актовій залі, проводили з нами виховні години. Психолога в нашій школі не було, тому цим займалися класні керівники й директор.
• Чи пробував ти втрутитися або допомогти дитині? Якщо ні, то чому?
• На превеликий жаль, тоді я ніяк не реагував на ці випадки жорстокості щодо однокласника. Зараз, оглядаючись у минуле, звісно, захистив би його. Я відчував несправедливість, але цього замало. Не розумію, чому я тоді нічого не робив. Адже мовчати – значить бути причетним до кривдників.
• Як реагували інші діти, коли ставали свідками булінгу? 
• Частіше однокласники теж не звертали уваги. Мені здається, що багато залежить від батьків. Адже одні розповідали, що потрібно захищати тих, кого ображають і не давати кривдити себе. А інші – узагалі не говорили про це зі своїми дітьми. Мені здається, що в кожній сім’ї мають це обговорювати.
• Як, на твою думку, можна було допомогти дитині, яку ображали?
• Насамперед, я би підтримав його морально, запитав, чи він говорив про це з батьками. Також варто було звернутися до класного керівника. Якщо нічого не змінилося б, то йти до директора школи. Я вважаю, що дітям, які зазнали психологічних чи фізичних знущань, має бути надана допомога психолога, щоб уникнути наслідків у зрілому віці.
• Кому ви розповідали про випадки булінгу серед однокласників?
• Не знаю чому, але я не говорив із батьками про ці випадки в школі. Зараз розумію, що варто було. Батьки ж, у свою чергу, теж могли час від часу запитати в мене про це. Можливо, тоді вони мені б пояснили, що потрібно робити в такому випадку, до кого звертатися.
• Що ти думаєш про тих дітей, які знущалися з інших?
• Тоді я не розумів, для чого агресори це роблять. Можливо, у їхніх родинах були проблеми в спілкуванні, нестача любові, турботи, або ж батьки поводилися з ними жорстоко. Через що діти, у свою чергу, знущалися зі слабших фізично, аби виразити свої емоції.
• Як цей досвід уплинув на твоє ставлення до школи та однокласників?
• Шкільний досвід показав мені, що світ не є справедливим. Уже в класі 9-му ми стали більш дружніми, але поодинокі випадки все ж були. Я, звісно, засуджую всі їхні дії. Але ніхто не знає, яка атмосфера була у їхніх родинах. Можливо, вони теж потребували допомоги, проте не знали, як про це попросити.
• Як, на твою думку, школа могла б краще протидіяти булінгу?
• Адміністрація школи повинна залучати дитячого психолога, проводити бесіди, виховні роботи. Можливо, спочатку потрібно говорити з батьками, учити їх говорити зі своїми дітьми. Адже це передусім вони мають говорити з дітьми про булінг, уміти вчасно зрозуміти, якщо щось відбується з їхньою дитиною.
• Що б ти порадив дітям, які стали свідками булінгу?
• Раджу підтримувати жертв знущання морально, відстоювати їх права поміж інших. Обов’язково потрібно звернутися до дорослих – класного керівника, психолога, адміністрації школи. Якщо не реагують, то варто звертатися до відповідних органів – поліції або на гарячу лінію допомоги «Ла Страда–Україна» за номером 0 800 500 225 або в Instagram @childhotline_ua. Мовчати не потрібно! Це стосується не лише свідків булінгу, а й жертв.
• Дякую за тобі за те, що поділився своїм досвідом!
• Завжди будь ласка! Сподіваюся, це допоможе школярам зрозуміти, як важливо допомагати іншим, а не робити вигляд, що нічого не відбувається.