Максим Гаптар більшу частину свого життя присвятив спортивній журналістиці. Він працював у кількох  місцевих виданнях та пресслужбі баскетбольного клубу “Черкаські Мавпи”. Також був кореспондентом національного медіа “Sport.ua”. 

Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, хлопець саме перебував в Іспанії у відрядженні. Але згодом повернувся і ухвалив одне з найважливіших рішень у своєму житті – мобілізувався. 

– В Україні стало легше морально. Потім поступово почало тиснути те, що треба щось робити – виконати свій обов’язок, – пояснює свій вибір Максим Гаптар. 

Далі на новоспеченого військового чекали окопні бої на Донеччині, Бахмут, шлях від солдата до офіцера. 

“Динамо” проти “Баєра”:  як спорт поглинув Максима Гаптара

Максим Гаптар – спортивний журналіст, принаймні був ним до переломного моменту в сучасній українській історії. Фундамент своєї майбутньої кар’єри він заклав у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького на кафедрі журналістики, реклами та PR-технологій.

Привела його сюди любов до спорту. З дитинства Максим Гаптар ходив на футбол і баскетбол. Мріяв бути коментатором. 

Свій перший футбольний матч восьмирічний хлопець подивився з батьком. Це була гра «Динамо» (Київ) проти «Панатінаїкоса» (Афіни) у Лізі чемпіонів.

– Я дивився з ним різні матчі. Далі почав купувати журнал “Футбол”. Стежив за матчами “Динамо”. Десь у  класі восьмому потрапив у Києві на гру киян проти німецького “Баєра”. Це було нереальне відчуття, – згадує Максим Гаптар. 

Серед іноземних команд хлопець вболівав за лондонський “Арсенал”, а його улюблений гравець – француз Тьєррі Анрі. Крім цього, Максим Гаптар захоплювався баскетболом та боксом. Каже, що спорт остаточно поглинув його в старшій школі. 

Кар’єра спортивного журналіста

У Черкаський національний на журналістику Максим Гаптар вступив у 2007 році. Студентські роки він називає найкращими.

– Такий хороший час. Ти дивився на світ іншими очима, було багато мрій. В університеті нас дуже гарно навчали  української мови та писати гарні тексти. Кафедра дала дуже сильну базу. Ми навіть створювали власні журнали. Якщо ти був в університеті, то матимеш дуже широкий світогляд, – каже Максим Гаптар. 

Хлопець для себе визначив, що працюватиме у спортивній журналістиці. Він разом з іншими випускниками кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Славою Лопушанським та Вікторією Хамазою “з нуля” зробили сайт “Черкаський спорт”. Так розпочався професійний шлях Максима  в журналістиці. 

Згодом журналіст потрапив до пресслужби баскетбольного клубу “Черкаські Мавпи”,  паралельно працюючи  редактором сайту “Sport.ua”. Саме в межах редакційного завдання Максим Гаптар поїхав за кордон в Іспанію, де й зустрів повномасштабне вторгнення. 

“Жартував, що під час наступної зустрічі бігатиму з “джавеліном”

Спортивний журналіст Максим Гаптар вилетів до Кордови 22 лютого 2022 року. Будучи редактором відділу баскетболу, він мав відрядження на відбірковий матч Чемпіонату світу з баскетболу між Україною та Іспанією. 

– Тоді треба було ще й маску вдягати, хоча про ковід уже не так говорили. Я їхав туди висвітлювати матч. Пам’ятаю, в один із вечорів думали з колегами, буде велике вторгнення росії чи ні, – пригадує Максим Гаптар. 

Коли росіяни розпочали повномасштабну війну проти України, Максим Гаптар залишався за кордоном, бо не розумів, яка ситуація на кордоні. 

– Місяць пробув у Данії, де жила сестра. Але розумів, що потрібно повертатися додому, бо тут мої рідні, моя сім’я. Паралельно продовжував дистанційно працювати на спортивному сайті, – розповідає він. 

Максим Гаптар говорить, що додому повертався побачити рідних, планів мобілізуватися одразу не було. Каже, що перед відльотом в Україну жартував із племінником, що наступного разу, коли вони побачаться, то Максим уже буде бігати з “джавеліном”. 

– В Україні стало легше морально. Але потім поступово почало тиснути те, що треба щось робити – виконати свій обов’язок. Рішення про мобілізацію з’явилося через кілька місяців після повернення, – зазначає Максим Гаптар. 

Він пішов до військкомату оновити дані, бо на той момент йому виповнилося 27 років. Повістку чекати не хотів, тому вирішив стати на облік. 

– За півтора тижні пройшов ВЛК. Визначили мене придатним. Через три дні вже була відправка. Батькам було важко це прийняти, але вони мене підтримали. Зараз пишаються мною і дякують, – розповідає захисник. 

Так у 2022 році  розпочався шлях Максима Гаптара у лавах Збройних сил України.  На війну захисник потрапив через два дні після закінчення навчального центру. 

Від солдата до офіцера – від Лиману до Бахмута

Службу у ЗСУ Максим Гаптар розпочав у 81 бригаді десантно-штурмових військ. Саме там він отримав найбільш складний бойовий досвід, потрапивши на Ізюмський напрямок, оскільки це була класична війна в окопах,. Тоді, у вересні 2022 року, відбувалася Слобожанська наступальна операція, внаслідок якої Збройні сили України повністю звільнили Харківщину. 

– Переїзд 18 годин з Житомира на Донбас, поспав, день погуляли і на ранок уже йшов на позицію. Період перебування в окопах на “нулі”, в безпосередній близькості до ворога, – це було найстрашніше,- пригадує Максим Гаптар. 

Після боїв підрозділ захисника перевели в тил і розформували. Так він потрапив у 77 бригаду, яку на той момент тільки створювали. Фактично Максим Гаптар застав період її становлення:  формування, злагодження, отримання техніки. Це були морально дуже складні часи, каже військовий:

– Ми були й на Донбасі – на Бахмутському напрямку. Це були складні й тривожні часи. Їздили безпосередньо в Бахмут, там працювали. Бачив, як він зникає. Тепер це мертве місто, – згадує Максим Гаптар. 

На той момент захисник пройшов шлях до сержанта, а далі став офіцером. Зараз він продовжує служити заступником командира роти: працює з особовим складом, ставить завдання і стежить за їхнім виконанням. Відповідальність за людей, їхні життя, за словами Максима,  – це одна з найскладніших речей. 

Війна загартувала характер Максима Гаптара. Захисник зазначає, що він став стійкішим і сильнішим.

– Відкрив для себе дуже багато людей. Потрапив в абсолютно інше середовище, яке постійно змінюється. Деякі побратими перевелися, хтось, на жаль, загинув. Ти постійно в цьому “котлі”. Це цікавий досвід, який залишиться на все життя, – каже Максим Гаптар. 

“Якщо ми не будемо цього робити, то України не існуватиме”

Максим Гаптар розповідає, що втома від війни відчутна всюди: від фронту до цивільного світу. За словами захисника, люди в тилу звикли до війни і місцями є відчуття, що фронт далеко, хоча це не так. 

– Мені не подобається ставлення до мобілізації у цивільного населення. Це дуже сильно підхоплює ворог, розповідаючи про несправедливість та “бусифікацію”. У 2022 році ми відчували піднесення і повагу до військових. Зараз це поступово зникає. Я не прошу мені кланятися, коли йду у формі, але від військових інколи навіть “шарахаються”, і це не дуже приємно”, – каже Максим Гаптар. 

– Зараз у суспільстві відчувається сильна поляризація. Між цивільними і військовими дуже мало точок зіткнення. Зв’язок, порозуміння між фронтом і тилом тільки зменшується. Але все-таки залишається волонтерський рух, люди продовжують допомагати, як можуть, – наголошує захисник. 

Максим Гаптар каже, що незважаючи ні на що, потрібно продовжувати боронити країну, не складати зброю. 

– Якщо ми не будемо цього робити, то України не існуватиме. Ми вже бачили приклади окупованих територій і того, що стається з містами і людьми у такому випадку, – каже захисник. – Не здаватися дуже допомагає підтримка близьких. Це просто базова річ, – додає Максим Гаптар. 

Денис Нєпогодьев