Максим Ніколаєв, випускник кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, вже близько року служить у Галицькій десантно-штурмовій бригаді. “Краще зупиню ворога за 500 кілометрів до рідного міста. Це моя мотивація. Не пустити їх далі”, – наголошує він. 

Це історія про шлях захисника, який у дитинстві та підлітком був спортсменом, в юності опанував фах журналіста, а зараз узяв до рук зброю і знищує ворогів. 

У матеріалі читайте про усвідомлений вибір воювати, підготовку, реалії війни та різницю між фронтом та цивільним світом. 

“Дитинство було таке, як і у всіх”: про вулицю та хокей на траві

Максим Ніколаєв народився у Черкасах у сім’ї будівельника та вчительки. Змалечку хлопець почав цікавитися спортом, спочатку це був футбол. Прикладом для формування його особистості був рідний батько. Саме він показав хлопцеві, що таке чоловічий характер.

– Насправді дитинство було таке, як і у всіх. У підлітковому віці вже почав цікавитися, а потім і займатися бойовими мистецтвами. Ходив на хокей на траві в шкільну секцію. Тренер зібрав усіх охочих, – розповідає Максим Ніколаєв. 

Хлопець зізнається, що відбір на секцію витримали не всі. Проте він був серед тих, хто зумів пройти і стати частиною команди. Так розпочався шлях майбутнього військового у хокеї на траві. 

– Грав за збірну Черкаської області. Мені було 14-15 років, а я вже грав у команді з дорослими. Брали участь в кубку України і стабільно посідали друге-третє місця. Також перебував у резерві національної збірної, – пригадує спортивну кар’єру Максим. 

Хлопець розповідає, що тренер з хокею став для нього другим батьком. Він підтримував його починання, цікавився шкільними здобутками та особистим життям. 

Так сформувався характер Максима Ніколаєва. Тоді він ще не знав, що в майбутньому його частіше називатимуть не на ім’я, а за позивним – “Нік”. Але до цього моменту тоді ще було далеко. 

Від спорту до журналістики: про студентські роки

Після закінчення 11 класу у 2016 році Максим обирав між спеціальністю реабілітолога та журналістикою в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. 

– Журналістику я обрав як більш пріоритетну. Завжди контактував з людьми і налагоджував стосунки. Вирішив, що все життя спортом не займатимусь, – розповідає про вибір професії хлопець. 

Максим Ніколаєв зізнається, що з часом він таки отримав невелике розчарування від свого вибору. Втім студентські роки згадує з позитивом. 

– Перші два курси було дуже цікаво. Потім не стало батька і довелося мені самому йти працювати, щоб забезпечувати сім’ю. У цей момент навчання відійшло на другий план. Але я все одно задоволений тим, що вступив на журналістику. Приємні викладачі, – згадує студентські роки Максим Ніколаєв. – Досі згадую репортаж з базару на першому курсі. Та й інші двіжухи: Сокирно, бігати до дівчат в гуртожиток. Усе це добре запам’яталося.

Хлопець говорить, що потім у житті з’явилися інші пріоритети. Журналістики серед них не було. Втім, окрім спогадів, навчання подарувало йому майбутню дружину. 

“За чотири дні до цього…”: як зустрів повномасштабне вторгнення 

За рік після закінчення університету у 2020 році Максим Ніколаєв відновив спілкування зі своєю однокурсницею Дарією. Вони стали ближче і більше, ніж друзі. Надалі їхні стосунки переросли у шлюб, а зараз у них вже є син. 

Але в цій історії про звичайне людське життя є дата, яка поділила його на “до” і “після”. Повномасштабне вторгнення росії 24 лютого 2022 року. Цей день Максим зустрів вдома у Черкасах. Хлопець пригадує, що за декілька днів до цього у нього вже була зібрана тривожна валіза. 

– Тоді в мене якраз закінчувався лікарняний. Я мав виходити на роботу. Прокинувся, заварив каву, закурив і відкрив новини. Побачив, що українські міста обстрілюють. Сходив на роботу, зібрали касу, опісля зібрався з дружиною і виїхали за місто, – розповідає Максим Ніколаєв. 

Хлопець зізнається, що першочергового думав про сім’ю. Тим паче напередодні, 20 лютого, пара дізналася про вагітність. Жодного вибору, крім  лишитися в Україні, ані Максим, ані його дружина не розглядали. 

“Ніхто мене не ловив”: як Максим Ніколаєв потрапив до війська

Максим Ніколаєв думав про підписання контракту з армією ще до початку повномасштабного вторгнення. Після закінчення університету він навіть пройшов військово-лікарську комісію, але отримав рішення – не придатний у мирний час. Через це підписати контракт не вдалося. 

Утім повномасштабне вторгнення розставило всі крапки над “і”. Максим Ніколаєв таки отримав шанс доєднатися до війська. Зробив це добровільно у 2025 році. 

– Коли знизили мобілізаційний вік, то добровільно пішов проходити ВЛК. Ніхто мене не ловив. Отримав висновок – придатний. На той момент я вже мав певний досвід, адже пройшов кілька тематичних курсів, – розповідає хлопець. 

За рік до приєднання до війська Максим Ніколаєв вчився літати на дронах. Робив це у Черкасах у школі FPV “Кілхаус”, яку започаткувала Третя окрема штурмова бригада. 

Так після навчання у цивільному житті Максим Ніколаєв став 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади. 

“Гонщик із “Щенячого патруля””: про талісман від сина

Своє рішення мобілізуватися Максим Ніколаєв обговорював з коханою ще давно. Зізнається, що, як і будь-якій дружині, їй важко. Втім вона поставилася до його рішення з розумінням – без скандалів та ультиматумів. 

Захисник пригадує, що коли був у навчальному центрі, то йому вдалося побачитися з дружиною та дитиною. Тоді син привіз Ніку іграшку – гонщика із “Щенячого патруля”. 

Відтоді ця іграшка завжди з Максимом. Вона лежить у нього під сумкою і супроводжує захисника на кожному бойовому виїзді, як талісман. 

Позивний “Нік”: досвід захисника в лавах Сил оборони

Після базової загальновійськової підготовки у липні 2025 року Максим Ніколаєв став військовим підрозділу РУБпАК «Китайці» у складі Галицької бригади. Тут же він отримав свій позивний – “Нік”. 

Нік тоді мав знайомого у підрозділі, тому вони покликали його до себе. Посаду у війську він обрав самостійно. Хлопець став оператором дронів, адже вже проходив відповідні курси в цивільному житті.

– Моє життя перевернулося з ніг на голову. Ти починаєш переоцінювати багато речей. Дивитися на світ іншими очима. Я почав по-іншому ставитися банально до їжі та води. Елементарно – до сонячного світла. Буває, що ти не можеш цілий день вийти на вулицю, – розповідає Нік.

Нині військовий перебуває на Сумському напрямку. Говорить, що йому подобається бути пілотом дрона. Це дає можливість хлопцеві ефективніше знищувати ворога. 

– Воювати технологіями – це майбутнє. Війна дуже змінилася. Було б добре, якби в майбутньому не потрібна була піхота. Хоча без неї ніяк, – каже Нік.

Захисник пригадує перший момент на війні, який залишив в нього особливий спогад. Це був третій бойовий виїзд. Перші два, за словами Ніка, пройшли спокійно. 

– Найскладніше і найстрашніше – зайти на позицію. На третьому виїзді , повертаючись із позиції, зустріли ворожий дрон, який чекав нас і почав працювати по хлопцях, що їхали попереду. Їх було двоє. Обидва загинули. Я бачив, як вони підірвалися і горіли, – згадує Нік.

Найважче на війні – це очікування?

Нік зізнається, що на війні, безумовно, важко фізично. Потрібно багато кілометрів рухатися пішки з боєприпасами та бронею. Захисник наголошує, що також є й психологічний момент. Для Ніка – це очікування. 

– День перед виїздом, коли ніхто не може спати. Накручуєш себе. Розумієш, що назад можеш не повернутися. Очікування, коли хлопці несуть доставку і їх довго немає. Зв’язатися теж не можеш. Очікувати, коли повідомляють про роботу авіабомб, а ти розумієш, що цілий день над тобою літав дрон. Очікування… – розповідає Нік, неодноразово повторюючи це слово. 

Сюрреалізм в деталях: між війною та цивільним життям

Повернення до цивільного життя завжди викликає дисонанс. Нік говорить, що опиняєшся ніби в іншому світі. Захисник пригадує момент, який чітко закарбувався в його пам’яті.

– Ти виїжджаєш з позиції, постійно перевіряєш небо, аби не догнав ворожий FPV. Їдеш дорогою, яка затягнута антидроновою сіткою, а за нею, де небезпека, граються діти на дитячому майданчику. Це сюр…- згадує Нік. 

Ще одна ситуація сталася безпосередньо у Сумах. У місті, яке розташоване приблизно за 30 кілометрів від зони бойових дій. 

– Нас відпустили в місто відпочити. Ми зайшли в один із закладів пограти в настільну “Мафію”. До нас підійшли чоловіки, цивільні. Ми закінчили гру, і я кажу побратиму, мовляв, росіяни в близько 20 кілометрах від їхнього міста, а вони вечорами в “Мафію” грають. Я відчув у цей момент несправедливість, – розповідає Нік. 

“Я перебуваю з найкращими людьми”: мотивація на війні

Нік говорить, що він дуже задоволений і радий, що потрапив саме у підрозділ “Китайці”. Війна подарувала захисникові відчуття справжнього побратимства. 

– Я перебуваю з найкращими людьми. У цивільному житті я б їх ніколи не зустрів. Це честь бути з хлопцями, які служать ще з 2022 року. Вони стільки пройшли, що мозок навіть не завжди сприймає цю інформацію, – зізнається Нік. 

Захисник не шкодує про свій вибір. Навпаки, говорить, що чітко знає, за що бореться. 

– Краще зупиню ворога за 500 кілометрів до рідного міста. Це моя мотивація. Не пустити їх далі, – наголошує Нік. 

Денис Непогодьєв