– Як мене не розірвало – не знаю. Вся війна у мене – це постійна “двіжуха”, вічний рух і події, які змінюють одна одну, – розповідає черкащанин Максим Філіпенко, який уже протягом двох років служить у Третій окремій штурмовій бригаді в підрозділі розвідки. 

На перший погляд важко уявити, що нинішній розвідник колись навчався у ЧНУ імені Богдана Хмельницького на кафедрі журналістики, реклами та PR-технологій. Згодом він залишив цю сферу й пішов іншим професійним шляхом, однак той період свого життя добре пам’ятає.

Його історія – про роботу в пресслужбах футбольних клубів, про різку зміну життєвого шляху та рішення долучитися до війська. Максим Філіпенко ділиться особистими, подекуди курйозними історіями з бойових завдань, а також разом із дружиною розповідає про те, як це – кохати під час війни.

Уболівав за “Динамо”, але працював у “Шахтарі”

Максим Філіпенко родом із Черкащини, з невеликого села Мокра Калигірка. Про дитинство він говорить стримано – за його словами, воно минуло звичайно, без особливих подій. Як і більшість однолітків, захоплювався спортом, зокрема футболом, хоча й не грав на професійному рівні. Але згодом саме це зацікавлення відіграло важливу роль у виборі професійного шляху.

Після закінчення 11 класу Максим обрав Черкаси та вступив до ЧНУ імені Богдана Хмельницького на журналістику. Каже, що свідомо обрав цей напрям і справді прагнув працювати у сфері медіа. Навчання йому подобалося, а викладачів згадує як таких, що підтримували студентів, зокрема й у поєднанні навчання з роботою.

Уже на другому курсі Максим Філіпенко почав працювати у спортивному клубі «Базис» із Кочубіївки, де долучився до пресслужби. Так розпочався його професійний шлях у спортивній сфері. Згодом він повернувся до Черкас і доєднався до футбольного клубу «Дніпро», де на той час грав, зокрема, Артем Довбик – нині гравець італійської «Роми».

Втім і в цьому клубі Максим надовго не затримався. Він шукав розвитку й нових можливостей, тож прагнув наступних кроків у кар’єрі. Згодом з’явилася нагода спробувати себе у донецькому «Шахтарі» – одному з провідних клубів українського футболу.

– Знайомий зателефонував і сказав, що можна заповнити анкету та спробувати пройти співбесіду в «Шахтарі». Після закінчення четвертого курсу я зробив це фактично навмання, і згодом мені подзвонили, – розповідає Максим Філіпенко.

Так у 2021 році він успішно пройшов співбесіду й почав працювати в пресслужбі «Шахтаря». Уся його родина вболівала за «гірників», однак Максим із дитинства підтримував принципового суперника цієї команди – київське «Динамо». Втім, це не стало перешкодою для роботи.

– Це вже було серйозно: сидиш на престрибуні під час матчу Ліги чемпіонів, а просто під тобою – Роберто Карлос та інші зірки мадридського «Реала», – згадує Максим.

У «Шахтарі» він працював до початку повномасштабного вторгнення, після чого залишив клуб. З часом його шлях у спортивній журналістиці фактично завершився – особливо після того, як він долучився до війська. Нині Максим вважає, що спортивна й соціальна складові цієї сфери значною мірою втратили свою актуальність.

– Водночас воєнна журналістика – це те, що справді має розвиватися і набувати ваги. Це сильний напрям, важливий, один із небагатьох, що не втратив своєї значущості, – каже Максим Філіпенко.

“Треба думати, як вижити”

Повномасштабне вторгнення росії Максим Філіпенко зустрів у Києві. Розповідає, що напередодні “добре відпочив” і прокинувся аж близько 11:00 години 24 лютого. 

– Телефон на беззвучному, 400 пропущених, усі дома в паніці думають, що мене вже вбили. А я щойно прокинувся. Провів знайому до метро, навколо люди кудись поспішали. Я не розумів, що відбувається, бо ще не бачив новини. Повернувся, прийняв душ і відкрив телеграм – а там уже була війна, – пригадує він.

Згодом Максим зустрівся в Києві з родичами, після чого вони разом поїхали до Черкас, а потім – у рідне село, щоб вирішити, що робити далі.

– Я не знав, як діяти. Ми зібралися, наче всі живі й разом, але попереду була абсолютно нова реальність. Певний час не мав жодних планів на майбутнє, лише необхідність якось адаптуватися й зрозуміти, як жити далі, – розповідає Максим Філіпенко.

“Можна “подвіжувати”. Прикольна тема”: як Максим потрапив у Третю штурмову

Нині Максим Філіпенко – розвідник уже легендарної Третьої окремої штурмової бригади. Його історія в «Трійці» розпочалася з рекрутингового центру на початку 2024 року. До цього він багато часу приділяв фізичній підготовці та тренуванням.

– Довго виношував цю ідею, а потім в один день просто прийшов і сказав: «Усе, я їду, бувайте, гарного вечора». Рішення було свідомим. Мав багато друзів у Третій штурмовій та «Азові». Я розумів, що це одна з бригад, де можна себе реалізувати й «подвіжувати». Прикольна тема, – розповідає Максим Філіпенко.

Водночас він визнає, що втратив час, не приєднавшись до війська одразу після початку повномасштабного вторгнення. Каже, що якби зробив це раніше, то міг би принести більше користі.

Військова школа командирів імені Євгена Коновальця

Коли Максим Філіпенко тільки долучився до війська, він ще не мав чіткого розуміння, на якій посаді хоче служити. У рекрутинговий центр Третьої штурмової регулярно приїжджали представники різних підрозділів – від штурмових до операторів безпілотників. Вони проводили співбесіди та відбирали кандидатів. Така зустріч стала визначальною і для Максима.

– Прийшли двоє бійців розвідки, прочитали лекцію – мене це зачепило. Я поспілкувався з ними окремо, залишив номер. Так і потрапив до них. Шлях штурмовика чи піхотинця я не проходив – одразу потрапив у розвідку. Як кажуть хлопці, «мазаний», – розповідає Максим Філіпенко.

Після співбесіди він пройшов базову загальну військову підготовку в у Військовій школі командирів імені Євгена Коновальця. Саме там отримав позивний «Філ».

– Це був дуже насичений період. Нас добре годували, постійно тренували й навчали. Це сильний курс, який, на мою думку, мають пройти всі. Інструктори там – переважно колишні бійці Третьої штурмової, «Азову», десантно-штурмових військ, – каже Філ.

У школі телефони видавали раз на тиждень лише на 15 хвилин. Через проблеми зі зв’язком доводилося ще йти приблизно кілометр, щоб його зловити. Після цього мобільний здавали до наступного разу.

– Із харчуванням теж була сувора тема. Не можна було брати більше, ніж передбачено. В їдальні, наприклад, було дуже багато продуктів, але тобі дозволяли взяти лише одне яблуко, одну вафлю, одне печиво і те, що було визначено раціоном.  Все це з’їдаєш, а далі чекаєш на обід, – згадує Філ. – Якщо хтось порушував правила і намагався взяти більше, щоб з’їсти “на ничку”, це одразу призводило до додаткових фізичних навантажень для всіх, – каже хлопець. За словами Максима, колективна відповідальність була ключовим принципом навчання.

– Людина, яка вміє контролювати себе – у харчуванні, емоціях і діях – має більше шансів вижити на війні. Буває, що хтось набиває рюкзак їжею й не може дійти з ним до позиції, або швидко з’їдає запаси й просить скинути сухпайок, але, забираючи його, потрапляє під ворожий дрон. Тому самоконтроль в усьому – це базова річ, – наголошує Максим Філіпенко.

“У мене руки в консерві, а вони мені турнікет”

Після базової загальної військової підготовки в Третій штурмовій Максим Філіпенко потрапив на Харківський напрямок. Він згадує один зі своїх перших бойових виходів там:

– Їдемо на одну з позицій,  мій вихід починається вночі. Йти потрібно з приладом нічного бачення. Я поки дійшов – разів тридцять упав. Спотикався об усе, що тільки можна, постійно бився тілом, – пригадує Філ.

Додаткових проблем додавали упаковки з водою, до яких були прикріплені сухпайки з консервами. Загалом потрібно було пройти понад кілометр.

– Пройшли приблизно 800 метрів, і почав працювати міномет. Чую свист, піднімаю голову, ставлю паки з водою… і падає біля мене… Чувак, який ішов зі мною, подумав, що я «200» (загиблий, – ред.), – розповідає Філ.

Максим залишився неушкодженим, однак продукти постраждали. Він одразу підхопив паки з водою та сухпайки й побіг до бліндажа, де перебували побратими. До них залишалося зовсім небагато.

– Забігаю в бліндаж, а вода розлилася, консерви відкрилися. Всі мої руки в м’ясі. Чувак одразу починає накладати мені турнікет. Я йому кричу, що цілий. Вони намагаються надати медичну допомогу, а вона мені не потрібна. Ледве всіх заспокоїв, – розповідає Філ. – Побратим ще питає: “А що це в тебе на руках?” Кажу: “Та це сухпай розірвало!”

На цьому бойовий вихід не завершився. Приблизно за 200 метрів від бліндажа їх мала зустріти людина й провести далі на позицію, щоб уникнути мінних пасток.

– Стоїмо в кущах, чекаємо, поки перевірять, чи безпечне небо. Поруч мене – величезна вирва від “Піона” (артилерійська система, — ред.). Я обперся об дерево, воно різко ламається – і я падаю прямо в цю яму. А туди скидували нерозірвані боєприпаси. Як я не постраждав – не знаю. Вся війна для мене – це така постійна “двіжуха”, – розповідає Філ.

“Думав, що вже загинув”

Максим Філіпенко зазначає, що на війні вистачає курйозних моментів, однак болю значно більше – це поранення побратимів і втрати.

– Заходили на позицію піхоти, дооблаштовували її. Росіяни помітили нас і почали працювати спочатку дронами, а потім із СПГ (станкового протитанкового гранатомета, – ред.). Досвідчений побратим сказав, що це поганий знак – зазвичай після цього починається штурм. Спершу “затрьохсотився” один побратим – уламки влучили в ногу. Ближче до вечора поранило ще одного: два уламкові поранення в шию і одне в голову. Я надав йому першу домедичну допомогу, – розповідає Філ.

У цей момент по рації передали наказ готуватися до бою – ворог був уже близько. Підрозділ відкрив вогонь у відповідь, коли в бліндаж прилетіла міна. Філ отримав сильну контузію, однак продовжив виконувати завдання. Згодом з’ясувалося, що це була атака ворожої розвідувальної групи. На щастя, Максиму та його побратимам вдалося відбитися, але бійці ще тривалий час залишалися під прицільним обстрілом.

– Я вже сидів у бліндажі, коли поруч прилетіла 120-та міна. Я залишився цілим, але уламки влучили в напашник, пузо й бік. Від вибуху мене відкинуло всередину бліндажа й вирубило. У той момент я подумав, що загинув. Раптом у мене буквально почав горіти напашник – я ще й пальці обпік. Через деякий час мене евакуювали, – каже Філ.

“По рації передали, що Філ 200”: кохання на війні

На передовій Максим Філіпенко знайшов багато побратимів, з якими готовий пройти крізь будь-які випробування, як-то кажуть, “і в вогонь, і в воду”. І найважливішу людину в житті, за його словами, йому теж подарувала війна – дружину Марію. Вона також військовослужбовиця Третьої окремої штурмової бригади, служить у взводі наземних роботизованих комплексів (НРК), у підрозділі «NC13».

Марія рік була пілотом БпЛА та керувала наземними роботизованими комплексами, після чого перейшла на кадрову посаду. Познайомилася пара під час спільного бойового завдання.

– Перед завданням ми почали тісно спілкуватися. Максим із перших днів запам’ятався лідерськими якостями, він виділявся серед інших хлопців. У нас не було страху чи якихось сумнівів – усе відбувалося швидко й спонтанно. Було простіше, ніж у цивільному житті, де люди часто забивають собі голови дурними думками, – говорить Марія.

Стосунки у війську – складна тема. Формально вони не дозволені, щоб не впливали на виконання завдань. Тож певний час пара змушена була приховувати свої почуття. Втім, це тривало недовго.

Марія згадує одну з операцій, в якій брав участь Філ. Вона спостерігала за його діями з дрона під час виконання бойового завдання.

– Було дуже важко бачити, як їх накривають міномети. Чи встигли вони сховатися – не видно. Я вийшла з бліндажа, трохи поплакала. А ще був момент, коли по рації передали, що Філ – “200”, – каже Марія.

Зараз пара вже згадує цю історію зі сміхом. Максим розповідає, що під час одного з бойових завдань загинув побратим із позивним «Кан». У той момент зв’язок по рації був дуже поганим.

– Я виходжу на командира по рації, щоб повідомити про загиблого. Кажу: «Кан – двісті». А він у відповідь починає повторювати: «Філ – двісті, двісті». Але я ж наче живий, – пригадує Максим.

Війна стала випробуванням  для їхніх стосунків, однак Марія каже, що їм пощастило: вони військові й краще розуміють одне одного. Нині подружжя очікує на поповнення в сім’ї – Марія вагітна.

“У тилу часто з банальних речей роблять трагедії…”

Максим каже, що тил і передова – це два різні світи в Україні, які майже неможливо порівняти. Атмосфера і ритм життя в них кардинально відрізняються. Філ зізнається, що в тилу йому складно знайти для себе сенс, що тут йому не цікаво.

– Тут нудно. На передовій людям реально важко: там можна “забаранитися” (загинути, – ред.) будь-якої миті – щогодини, щопівгодини, іноді навіть за п’ять хвилин. А в тилу часто з банальних речей роблять трагедії. Тому в перший тиждень відпустки мені ще кайфово: бачуся з рідними, друзями, але потім це швидко набридає. Хочеться швидше повернутися назад, – зізнається Філ.

Попри різкість формулювань, його слова відображають досвід, який важко зрозуміти, не побувавши на передовій. Для Філа війна стала не лише випробуванням, а й середовищем, у якому він знайшов свій ритм життя.

Денис Нєпогодьев