– Я маю спортивну статуру і раніше думав, що таких хлопців беруть лише на передову. Насправді ж усе не так – це стереотип, – ділиться випускник ЧНУ імені Б. Хмельницького Володимир Вовк.
Уже майже рік він служить у війську. Висновок ВЛК визначив його як обмежено придатного, тож після отримання повістки хлопець безперешкодно потрапив до тилового підрозділу. Каже, що потреба в людях тут є значною, а можливостей для служби – чимало.
До армії Володимир встиг пограти у рок-гурті, здобути освіту на кафедрі журналістики, реклами та PR-технологій, а також захопитися відеомонтажем.
Сільський рок-гурт “Скуті” – музичне захоплення з дитинства
Володимир Вовк народився у селищі Старий Іржавець на Полтавщині, яке розташоване на межі з Черкаською областю. З дитинства закохався в музику, обожнював гурт AC/DC, а особливо – соло-гітариста Ангуса Янга. Розпочалося знайомство з їхньою творчістю з того, що Володимир узяв татовий телефон, аби погратися.
– Вирішив увімкнути музику. Там натрапив на пісню AC/DC “Rising Power”. У підсумку навіть атестат під неї забирав, – каже хлопець.
До випуску зі школи у житті Володимира було ще кілька подій, пов’язаних із музичною творчістю. Він грав у сільському рок-гурті «Скуті», який створив місцевий учитель музики. Це були, згадує Володимир, 2014–2016 роки.

Хлопець виконував партію на соло-гітарі й називає цей період радше шкільним захопленням. Водночас разом із гуртом він виступав на місцевих та обласних конкурсах і навіть здобував перемоги. Музиканти пробували створювати власні композиції: на один інструментал саме Володимир написав вірш українською мовою, хоча тоді значна частина молоді надавала перевагу російській.
Після закінчення школи гурт «Скуті» розпався, а його учасники роз’їхалися. Відтоді музика відійшла для Володимира на другий план. Сьогодні він інколи бере до рук гітару, однак основний його час присвячено іншій діяльності.
“Я закохався у монтаж”
Володимир Вовк закінчив школу, і перед ним з’явилося чимало варіантів, з якою професією пов’язати своє життя. Так він вступив до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Обрав кафедру журналістики, реклами та PR-технологій.
– До Черкас мені було доволі близько. Подавав на журналістику документи туди і в Київ, але саме в ЧНУ пройшов на контракт, а з другого курсу зміг отримати бюджетне місце, – розповідає Володимир Вовк.
Перші враження від навчання хлопець описує фразою: “Що я тут роблю?” Говорить, що спочатку подобалося не дуже, втім з кожним курсом цікавився майбутнім фахом усе більше. Особливо полюбив журналістику, коли перед ним відкрився світ відеомонтажу.

– Я закохався у цей процес. Склеювання, створення чогось із різних маленьких фрагментів. У підсумку із цих деталей отримуєш прикольну якісну картину. Це творчість, а я завжди був до неї дотичний, – розповідає Володимир Вовк.
Крім цього, хлопець активно займався спортом, зокрема волейболом і футболом.

Проєкт “Come on talk” – професійний розвиток у журналістиці
Захоплення монтажем відео привело Володимира Вовка у проєкт “Come on talk”, який створила завідувачка кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Тетяна Бондаренко. Тоді хлопець уже навчався в магістратурі.
– Для проєкту шукали команду, а я був доволі успішним студентом. Тому мене покликали спробувати. За рік чи півтора ми зняли близько 40 інтерв’ю, – розповідає Володимир Вовк.
Хлопець згадує, що інколи доводилося працювати за монтажем відео з 08:00 до 23:00, хоча в підсумку матеріал могли не опублікувати на прохання респондента. Попри це, він не втрачав захоплення й бажання працювати.
– Ми спілкувалися з дуже впливовими й класними людьми області. Наприклад, одним із гостей програми став тодішній очільник Черкаської ОДА Олександр Скічко. Іншими героями були цікаві боксери, музиканти та інші “круті” люди, яких хотілося знімати й слухати, – каже хлопець.
У грудні 2021 року Володимир Вовк завершив навчання в магістратурі й повернувся додому. Відтоді його зацікавлення журналістикою поступово згасало, а згодом він остаточно відійшов від цієї сфери діяльності. У лютому ж 2022 розпочалося повномасштабне вторгнення, яке суттєво вплинуло на його життя.
Від тероборони до ремонтно-відновлювального батальйону
Початок повномасштабного вторгнення Володимир Вовк зустрів у Черкасах о 7 ранку – його розбудив дзвінок від колеги. Під безперервний потік новин він швидко зібрав речі й поїхав додому, на Полтавщину.

Уже в перший день у районі рідного селища організували підрозділ територіальної оборони. До нього долучився і Володимир. З перших днів він заступив на чергування. Це було об’єднання людей, які ще не до кінця розуміли, що відбувається і як діяти, але кожен прагнув бути корисним.
– Ніхто не знав, що саме потрібно робити. Ми навіть уночі не розпалювали вогнище – боялися, що нас помітять. Тоді я вперше по-справжньому відчув холод: під час першого чергування йшов дощ, і ми сильно змерзли, – згадує він.
Згодом Володимир залишив нічні чергування і територіальну оборону. Він повернувся до роботи, однак, за його словами, всередині тривала боротьба – приєднатися до війська чи ні. Володимир зізнається, що навіть сподівався на мобілізацію, бо сам не наважувався зробити цей крок. Так було до липня 2025 року.
– Я їхав у робочих справах, коли мене мобілізували. На той момент мені було 26 років. Я мав висновок ВЛК про обмежену придатність. Саме тоді формувався 510-й ремонтно-відновлювальний батальйон – після співбесіди мене зарахували до його складу, – розповідає Володимир Вовк.
Нині він служить такелажником в евакуаційній роті. До його обов’язків належить перевезення вантажів: зокрема, здійснення евакуації підбитої техніки та доставки її до визначених пунктів.

Служба у тилу: можливості, стереотипи та розвиток
У суспільстві досі поширений стереотип: якщо потрапляєш до війська, то обов’язково опинишся в піхоті на передовій. Володимир Вовк зауважує, що це не зовсім так – не менша потреба в людях є й у тилових підрозділах.
– Наш підрозділ досі не укомплектований. Є багато вакансій, які потрібно закрити. Людей не вистачає. Потреба в кадрах велика і на фронті, і в тилу, – каже військовий.
За словами Володимира, у їхньому підрозділі гостро не вистачає водіїв: техніка є, але працювати на ній нікому. Крім того, знову ж таки через брак особового складу, йому доводилося виконувати й функції діловода, хоча це не входить до його обов’язків.

– Проблема в тому, що в нас погана комунікація з суспільством. Люди часто не вірять у те, що є можливості служити в тилу. Як повернути їхню довіру? Потрібні звернення досвідчених військових, мотиваційні ролики. Період перебування у ТЦК справді може бути психологічно важким, але вже після потрапляння до війська все виявляється не таким страшним, як здається на початку, – наголошує Володимир Вовк.
Хлопець також згадує стереотипи, з якими стикався до служби. Маючи спортивну статуру, він вважав, що таких людей залучають винятково до штурмових підрозділів на передовій. Однак реальність виявилася іншою. Ще один поширений стереотип – слабка підготовка у війську. За словами Володимира, у багатьох бригадах навчанню приділяють серйозну увагу, і без відповідних курсів та підготовки військовослужбовців не відправляють на завдання.
Нині, маючи майже рік служби, Володимир опанував курси оператора дронів. Навчався в громадській організації, що спеціалізується на підготовці таких фахівців. У перспективі він планує служити в підрозділі технічної розвідки, де групи спеціалістів за допомогою безпілотників оцінюють стан техніки, її придатність та можливість евакуації.
– Дрони, на жаль, сьогодні багато в чому визначають характер війни. Це потрібно розуміти і вміти з ними працювати. Коли ти вже в армії, поступово бачиш, як руйнуються стереотипи. З’являється внутрішня мотивація робити щось корисне – і це, мабуть, найголовніше, – говорить Володимир Вовк, який раніше грав у рок-гурті, а також захоплювався відеозніманням та монтажем.
Денис Непогодьєв





Залишити відповідь