Антон Таран планував пов’язати своє життя з театром, та доля підготувала для нього інший сценарій – навчання за фахом медійника на кафедрі журналістики, реклами та PR-технологій ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Вже згодом життя приведе його до легендарної бригади “Азов”. Але перед цим ще було захоплення футболом, життя в гуртожитку та депортація з Польщs.

Це історія недавнього студента, який обрав боронити країну зі зброєю в руках. Попри втому, виснаження і втрати. 

Від футбольного дива в Лісабоні до позивного у війську

Антон Таран народився у невеликому місті Кам’янка на Черкащині. Дитинство хлопця було звичайним, як у всіх. Як каже Антон: “Футбол, “Counter-Strike” і школа – нічого особливого”. 

– Не був ні “двієчником”, ні “ботаніком”. Більша частина мого життя – це футбол. Місто маленьке, і можливостей спортивно розвиватися не було. Займався більше для себе – на любительському рівні. Після закінчення школи  вже було не до цього, – пригадує Антон Таран юнацькі роки й захоплення футболом. 

Улюблена команда хлопця – іспанський гранд “Реал Мадрид”, а гравець – видатний футболіст Кріштіану Роналду. 

– З 13 років я вболіваю за “Реал”. Почалося це після фіналу в Лісабоні у 2014 році (йдеться про фінал Ліги чемпіонів 2014 року, коли грали “Реал Мадрид” проти Атлетико, – ред.). Коли на останніх секундах матчу, 93 хвилині, Серхіо Рамос забив і зрівняв рахунок. Тоді моя голова просто злетіла і я закохався в цю команду, – розповідає Антон Таран. 

У тому фіналі “Реал” здолав “Атлетико” з рахунком 4:1 і підняв кубок над головою. А гол захисника мадридистів Рамоса назавжди увійшов в історію футболу.

Захоплення “Реалом” повпливало на майбутні позивний хлопця у війську. Вже як три роки Антон Таран у колах “Азову” відомий як  “Мадрид”. 

“Хотів у театральне, а потрапив на журналістику”

Після закінчення школи Антон хотів вступати в театральний, але в Черкасах такої спеціальності не було, тож було два варіанти: Київ або Львів. Столицю хлопець не любив, а місто Лева було для нього занадто далеко. Так юнак потрапив у Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького на кафедру журналістики. 

– Насправді, як і більшість підлітків, я не дуже розумів на момент вступу, що я хочу робити в житті. Думаю, це занадто ранній вік для ухвалення таких важливих рішень. Журналістика видалася прикольною. Можливо, міг би стати телеведучим, – розповідає хлопець. 

Про рішення вступити на журналістику Антон Таран не шкодував. Схилявся до спортивної тематики і профільних каналів, адже футбол був частиною життя хлопця. Але ще на 2 курсі Антон зрозумів, що за спеціальністю працювати не буде. 

– Спробував себе на телеканалі. Зробив три сюжети, здається. Мені сказали, що все добре. Озвучили зарплату, яка мені не сильно сподобалася. Подумав, що щось тут не так, – зізнається хлопець. 

Так дороги Антона й журналістики розійшлися, але про набуті знання він не шкодує й згадує ті часи позитивно, особливо життя в гуртожитку. 

Четвертий поверх, 412 кімната – найкращі роки життя

Антон Таран не з Черкас, тому жив в університетському гуртожитку №2  на четвертому поверсі в 412 кімнаті. Хлопець пригадує ті часи з особливою радістю й зізнається, що вони були найкращі. Згадуючи різні історії, зі сміхом додає, що тоді відбувалося дуже багато прикольних “двіжів”, але розповідати про них краще не треба. 

– Нас у кімнаті жило троє. Одним із моїх сусідів був мій одногрупник Кирило. Пам’ятаю перший день, коли ми познайомилися. Він став моїм найкращим другом. Товаришуємо й досі, хоча вже дев’ять років минуло. Сподіваюсь, залишимось так до кінця життя, бо розділяємо спільні погляди та цінності, – згадує Антон. 

У гуртожитку у хлопця все було добре, поки на 3 курсі, як говорить Антон Таран, він з товаришами не почали “дуріти”. Доходило до того, що їх хотіли виселити. 

– Усяке було, але ми дожили до кінця. Найбільше все-таки запам’ятався перший день в гуртожитку. Батьки привезли мене, залишили й поїхали. Я лежу в кімнаті, інтернету немає, штор немає. Думаю: “Жесть, куди я потрапив”. У цей момент заходить Кирило й кличе пити пиво. Тоді зрозумів, що це те, що треба, – згадує хлопець. 

“Нас депортували і заборонили в’їзд в Європейський союз”

Університет Антон Таран закінчив у 2021 році. Після працював на різних роботах, зокрема за кордоном. Це були часи, коли ще діяли коронавірусні обмеження. Хлопець пригадує одну кумедну історію, яка трапилася з ним та товаришами:

– Їхали в Литву на роботу. Потрібно було мати купу документів, бо ковідні часи. Ми прямували транзитом через Польщу. Щеплення від ковіду не мали й залишатися на два тижні в сусідній країні не хотілося. Тож нам запропонували зробити несправжні сертифікати за 1 000 гривень, – згадує хлопець. 

Їхав Антон Таран з товаришами і ще з групою осіб. Усі мали підроблені сертифікати. Хлопець зі сміхом розповідає, що один дідусь не витримав і зізнався прикордонникам, що вони сфальсифіковані. 

– Нас усіх затримали. Добу просиділи в камері, написали пояснювальну. Нас сфотографували, взяли відбитки й депортували в Україну. Потім ще й дізналися, що отримали заборону на в’їзд до Європейського союзу на два роки. Наша подорож закінчилася за день. Повернулися в Черкаську область, – сміється Антон. 

Чому я сиджу вдома: найважливіше рішення в житті

Ідея з Європою та заробітками провалилася, тож Антон з товаришами повернулися в Черкаси, де він разом з найкращим другом Кирилом знімав квартиру. Працювали на різних роботах, зокрема в агрофірмі. Але  настало 24 лютого 22 року… Батька Антона мобілізували в перший же день. Хлопець також хотів йти до війська, але тоді  його відмовили батьки. 

– На четвертий день таки пішов до військкомату, але сказали, що й так забагато людей. Повернувся додому. Розумів, що хтось має бути тут, бо тато працював на землі, а тепер воює. Мама сама не справиться. Домівці потрібен чоловік, – розповідає Антон Таран. 

Хлопець вирішив залишитися вдома, але бажання мобілізуватися нікуди назавжди зникло. Юнака постійно турбувала думка про те, чому він сидить вдома, а хтось інший воює. 

І зрештою ці сумніви переросли в рішення. У 2023 році, коли Антону було 22 роки, він ухвалив, певно, найважливіше рішення в своєму житті – приєднатися до легендарного “Азову”. 

Шлях до “Азову”

Спочатку Антон Таран не розглядав мобілізацію саме до “Азову”. Планував приєднатися до “Буревію”. Навіть поїхав туди на співбесіду, де йому сказали, що служба тільки за контрактом, чого хлопець не хотів. Зараз зінається: 

– Контракт на три роки? Подумав, що це забагато. Тоді казали, що місяць-два – і війна закінчиться, а мені потім ще ходити по військовій частині, – згадує хлопець. 

Потім Антон Таран шукав варіанти саме з мобілізацією. Так і потрапив до “Азову”. Зі сміхом згадує, що це стало приводом провідати університет і нарешті забрати диплом. 

Відбір до “Азову” був дуже серйозним. Рекрутерів намагалися зламати як психологічно, так і фізично. Перевірити на міцність, загартувати. 

Утім Антон не зламався, вистояв, навчився і потрапив на службу до омріяної бригади. 

Служба в «Азові: посада та зміни

До “Азову” Антон потрапив якраз у той момент, коли бригада формувалася заново й відновлювалася після повернення командирів з “Азовсталі” та ворожого полону. “Мадрид” потрапив у перший батальйон у роту матеріально-технічного забезпечення, яка якраз-таки формувалася. Людей там бракувало, водіїв тим більше, а хлопець мав водійське посвідчення, яке дозволяло керувати вантажними автівками. 

– Якщо хтось думає, що матеріальне забезпечення – це десь далеко від  війни, то це не так. Виконували й бойові завдання на передовій, – зазначає “Мадрид”. 

На цій посаді хлопець служить уже протягом трьох років. Каже, що були варіанти для росту чи зміни діяльності, але він не має таких планів, тому залишається виконувати свої обов’язки. 

За час війни специфіка виконання бойових завдань для “Мадрида” змінилася. Це пов’язано з колосальним збільшенням кількості дронів. Якщо у 2023 році можна було під’їхати за пів кілометра до “нуля”, то зараз можна бути в 40 кілометрах і все одно наразитися на ворожий безпілотник. 

Найважче для “Мадрида” – втрати. Коли гинуть хороші люди, яких добре знав. Особливо, коли ця смерть не логічна, але вона сталася. До цього, як каже воїн, не звикнеш ніколи.

Сонце, пісок, згоріла сосна, трупний сморід – Серебрянський ліс

За час перебування у війську “Мадрид” встиг повоювати у Серебрянському лісі. Там бригада стояла з серпня 2023 до серпня 2024 років. Після був населений пункт Нью-Йорк на Донеччині, а далі – Торецьк і Добропільський напрямок. 

Найбільше захисникові запам’яталося саме Серебрянське лісництво, яке зараз тимчасово окуповане. “Мадрид” виконував завдання з доставлення піхоти, провізії, боєкомплектів. Тоді дрони застосовували не так інтенсивно, тож була можливість наближатися на автівці до “нуля”. 

– На машині під’їжджав за 400-500 метрів до лінії зіткнення. Зараз це вже неможливо. Найцікавішим був перший виїзд. Я його чекав найбільше. Коли це сталося, я відчув на собі все, – згадує “Мадрид”. 

За словами бійця, тоді по ним відпрацювали автоматичні гранатомети, міномети, танки і навіть касети граду. Після повернення і перед наступними виїздами з’явився страх, але й до цього, каже “Мадрид”, звикаєш. Захисник згадує атмосферу лісу й те, що він залишив після:

– Запах горілої сосни досі викликає паніку й страх на підсвідомому рівні. Ліс тоді горів постійно. Плюс – трупний сморід. Тіла були скрізь. Сонце і пісок підсилювали цей аромат, – розповідає “Мадрид”. 

“Зранку новий день – нова історія”

За час служби в “Мадрида” були моменти, коли він шкодував, що доєднався до війська. Втім ці миттєвості хлопець називає “хвилинною слабкістю”. 

– Буває, тобі важко, ти втомлений і розумієш, що все закінчиться не скоро. Потім відпочинеш, перекуриш, вип’єш кави і це минає. Загалом я не шкодую ні про що, – каже “Мадрид”. 

Війна показала хлопцеві, як мало треба для простого щастя.  Хлопець зізнається, що зараз радіє банальному: поспати більше п’яти годин і в ліжку під ковдрою, а не десь на землі, поїсти гарячої їжі, навіть сходити спокійно в туалет, не слухаючи, чи немає над тобою дрона. 

– Війна розкрила банальні речі, на які раніше не звертав уваги. Навчився цінувати це. Основне відкриття – це люди, з якими познайомився. Тут у мене є побратими з усієї України. Я знаю, що де б не був, матиму кому зателефонувати і попросити про допомогу. В будь-якому регіоні,  – каже боєць. 

У кінці розмови “Мадрид” додає, що мотивації боротися далі часто бракує. Сили вичерпалися. Він втомлений, але не відступає:

– Завтра, через місяць і, мабуть, навіть через рік це не закінчиться. Але якщо вже почав щось робити, то треба доводити це до кінця. Коли вже зовсім немає сил – лягаєш спати. Зранку – новий день, нова історія. Уже наче й веселіше. Працюєш далі, – каже “Мадрид”. 

Денис Непогодьев