Це так зване есе трохи буде перегукуватися з матеріалом Олега Магльованого «Не вміємо жити». Хоча й не є повноцінною відповіддю, просто так вже трапилося, що теми Олега дуже близькі й мені, ну не можу я про подібне мовчати. Та й не бачу нічого поганого в моїй спеціалізації на цьому сайті: комусь вести радіоблог, комусь писати опитування, комусь повідомляти про різні школи та тренінги, моє ж призвання – листуватися в стрічці новин з колегами. Ну а що, журналістика – то для людей, й спілкування в нашій професії – одна з основ, нема нічого протизаконного в намаганнях зробити сайт більш живим таким чином.

Мені щиро жаль людей, що постійно ниють через навчання. Жах, якщо вони це роблять не для «так прийнято», якщо справді навчання заважає їхньому життю. Але то справа поправна, вистачить провести кілька хвилин-годин в повній тиші з закритими очима, добряче обдумати все, отримати від себе відповідь на одне з головних питань, що постійно піднімаються в психологічній літературі, на різноманітних тренінгах, жваво обговорюються в мережі; себто розставити пріоритети. Власне місця й питання для кожного свої. Розповім свою маленьку історію.

В принципі, така як усі, частенько нию й через навчання, як, правило, через проблеми з певним предметом та страх отримати незадовільну оцінку. Проте все ж намагаюся не нехтувати чотирьохрічним досвідом, адже як би там не було, завжди все складалося якщо не найкраще й не найвигідніше конкретно для мене, то – як треба. Рано чи пізно, так чи інакше, як пише Макс Фрай. Навіть питання життя і смерті, типу того, що я не можу виправдати вкладених батьківських коштів, що я профнепридатна, що немає мені місця серед академічного оточення, що я ніколи не зможу повноцінно навчатися і працювати через свої стани та хвороби вже, слава Богу, не стають причиною гострого бажання піти через те все з життя. І провідна причина таких незначних, але успішних змін – навіть не в лікуванні чи тривалому відпочинку від університету (академка), а в тому що моє ставлення до всього не змінилося, але явно змінюється. Завдяки якісь внутрішній силі, завдяки хорошим людям (і не дуже хорошим), завдяки містам, книгам і сотням інших речей. Й, напевне, завдяки бажанню, бо як би не пручалася його признавати, але без бажання в цій справі ніяк. Все залежить від ставлення.

Іноді поскаржитися й подумати справді треба, але все ж головна порада, якою повинна поділитися: якщо можете, уникайте всіляких «сутикопаний», бо нічим хорошим вони не закінчуються, живіть і насолоджуйтеся тим, що маєте, власним «тут і зараз». Бо то справді прекрасно, повірте, навіть якщо грошей залишилося на пару мівін, від втоми вирубає на кожному кроці, а завтра ще й найважчий екзамен у семестрі й треба донести борги для заліку. Я майже впевнена, що не десь там, а дуже навіть поряд з вами є те й ті, що чудово балансують всі ваші біди: смішні сусідки по кімнаті, чашка чаю, прекрасні Че за вікном… Лише вдивіться та вслухайтеся…

Жити ми вміємо. Ті, хто не вміють – уже не живуть. Інше питання, як живемо й чи задоволені, а тут все ще в наших руках. Я в це вірю. Або це в мені говорить маніакальна сторона МДП.

Оксана Кравченко, 3-Ж