«Якщо вже говорити про необхідність предметів, то краще б нам, журналістам, повернули іноземну мову», – пише моя колега Вікторія Росенко. Власне хочу посперечатися з цим «повернули». По-моєму, 2 роки – більш ніж достатньо. Ну не можемо ми, по суті, непрофільний предмет вивчати чотири роки по два семестри, самі б і плювалися тоді від нього. А може б і не плювалися, може правда 4 треба… Та все ж головна біда нашого вивчення англійської не кількість, а якість.

Нам би бодай хорошу базу. І то вже риторичне питання, хто винен, що далеко не всі студенти володіють основами для вивчення англійської: Міністерство освіти, шкільні вчителі, самі. Один мій колишній одногрупник ледве не в обличчя сміявся над своєю викладачкою, мовляв, знає мову краще, ніж та. І таки був правий. Інша ж моя колишня колега викладачку боялася, хоча викладачка нашої підгрупи була душка, всі її любили й навчатися у неї було зовсім не важко. Просто дівчина ще зі школи прийшла з дуже низькими знаннями з іноземної й страхом. Про такі речі ніхто не думає. Не знаю жодного студента-журналіста, хто б міг похвастатися, що зміг значно вдосконалити знання з англійської в університеті. На екзамен прийшли майже з таким же рівнем, з яким і на перший курс, думка більшості, в тому числі – відмінників. За винятком, звичайно, тих, хто працював додатково сам чи з допомогою репетиторів, хто мав таку можливість.

Повернемося до бази й університету. Є час пара за парою повторювати презенти, пасти та тексти за викладачем, а як щодо трішки приділити уваги кожному студенту, вивчити, знаннями якої якості студент володіє та зробити спроби підключати конкретного студента до співпраці та витягувати до загального рівня групи? Бодай. Більше вимагати сенсу нема, бо то вже риторичне питання…

Оксана Кравченко, 3-Ж