“Ми вже продалися” або як майбутні журналісти почали свою кар’єру

1 Листопада, 2014

Поєднання журналістської теорії з практикою поволі стає нормою у багатьох європейських вищих навчальних закладах. У майбутніх журналістів зявляється нагода не тільки створювати відео та радіопрограми, але і відчути себе повноцінним працівником редакції. Трансформації у журналістській освіті активно відбуваються в Німеччині, де студенти багатьох університетів після другого курсу працюють рік у одній із учбових редакцій, що належать німецьким ВНЗ. В Україні поки немає таких програм для студентів, однак майбутні журналісти все одно намагаються під час навчання або канікул здобути необхідні знання від того чи того ЗМІ.

 – У вас камера є?

– Є

– Диктофон є?

– Є

– Тоді завтра о 8 ранку вас чекатиме водій, поїдете у Драбів, – говорить у слухавку Тетяна Борисівна, головний редактор черкаської газети “Нова Доба”. Новина мене приголомшує і я повідомляю її своєму однокурсникові (далі я називатиму його колегою) Артему. Він також вирушить завтра до Черкаського району. Його очі одразу світлішають, на вустах з’являється ледь помітна посмішка, у його голосі чуються нотки захоплення, що говорить про одне: Артем – щасливий.

– У Драбів? – запитує він, і я не можу зрозуміти, що робить зараз студента щасливим: редакційне завдання чи передчуття, що завтра не треба іти до університету.

1 година – 75 кілометрів

– Це ви їдете у Драбів? – виглядає невисокий дідусь із-за свого Daewoo біля редакції “Нової Доби”. Ми швидко схоплюємося з місця і сідаємо в машину. Поруч з нами в автомобілі сидять дві журналістки. Дівчата настільки зосереджені, що здається, ніби саме з таких як вони відомий скульптор Роден творив свого “Мислителя”.

Тож, рушаймо! 75 кілометрів, 1 година – саме стільки триватиме ця перша, а отже незабутня поїздка від редакції. Ми минаємо Дніпро, село Великий Хутір, де я вболівав з друзями за збірну України під час Євро-2012. Озера, дерева, будинки однакової форми: спочатку великі, а потім маленькі; постійні підйоми та спуски – пейзажі по черзі змінюють одне одного, ніби короткий фільм, який поставили на постійний повтор. Лише назви табличок з найменуванням сіл та ями на дорогах, яких стає все більше, нагадують, що ми не застигаємо на місці. Та скоро все докорінно змінюється, ми не просто у новому містечку – ми у Драбові.

– А ви не знаєте як доїхати до центра міста? – зупиняємо ми чоловіка на велосипеді:

– А-а… це треба туди, – жестикулює він, – потім право і ліво буде – ні, не треба туди, прямо треба, але вправо трохи, – наш водій, не виразивши жодної емоції, дякує за підказку:

– Ви що, зрозуміли його? – здивовано запитує журналістка, коли дідусь сів у авто

– Ні, але я сам згадав, куди їхати, – мовив водій. Отже, залишилося недовго, і ми виконаємо наше редакційне завдання – проведемо інтерв’ю з ветераном.

Готовність №1

Ми з колегою насторожилися. Як не крути, але до написання будь-якого матеріалу треба готуватися, якщо ти хочеш, щоб твоя стаття була цікавою:

 – Cпочатку треба спитати “як здоров’я” чи “як настрій”, – пропоную я, а колега у цей час уже конспектує ці думки, додаючи і свої. Наша творча активність зупиняється разом з машиною. Журналістки разом з водієм виходять біля центральної вулиці Драбова, ми реагуємо і теж залишаємо авто.

“Певно, ветеран працює у райраді?” – думаю я, оскільки ми знаходимося зараз саме біля цієї будівлі. Разом з колегою ми очікуємо на пояснення від журналістів, які дістають газети “Нова Доба” та “Новачок” з багажника. Однак вони усе роблять мовчки.

– Ну, може, хоч познайомимось? – не витримую.

– По-перше, варто було б вам першими представитись, – сказала журналістка, не підводячи погляду, – чекайте тут, – додає дівчина і прямує разом з іншою журналісткою до райради.

Мій колега, здається, наговорив після такого діалогу на ціле есе, яке б можна було назвати “Чому я розчарувався в черкаській журналістиці.” Щоправда, після емоційного сплеску ми забуваємо про журналісток, натомість згадуємо про наше інтерв’ю з ветераном і продовжуємо готуватися до нього. Тим паче кращої атмосфери для написання і не придумаєш! Паралельно райраді стоїть будинок культури, на стіні якого висить великий плакат з віршем, що присвячений війні. Біля будинку культури виставлені бюсти солдат із Драбова, які воювали у Великій Вітчизняній, а довершує цю композицію пам’ятник  Леніну. Таке місце не може не надихнути на написання матеріалу про війну. Тож, ми ховаємося за Леніна від холодного вітру і швидко з ентузіазмом штампуємо одне запитання за іншим до інтерв’ю з ветераном.

– А уяви, якщо ці журналістки зараз спілкуються з дідусем? – запитує колега

– Ні, це неможливо, – відповідаю я. Але слова мої чомусь звучать непереконливо.

Як познайомитись з містечком за пів години

Ленін сховав нас не тільки від вітру, але, як виявилося, і від водія. Коли ми вийшли з-за пам’ятнику, то машини вже не було.

“Поїхали… зробили інтерв’ю… і поїхали… “ – промайнула думка.

– Якщо я поїду з Драбова на автобусі, то я прийду до редакції і скажу, – завівся мій колега. Тут можна було б скористатися нагодою, законспектувати і видати другу, більш емоційну, частину есе “Чому я розчарувався у черкаській журналістиці”

– Ну, і як ми тепер знайдемо машину? – запитую я, тоді як колега мовчки рушає до найбільш людяного місця у Драбові – центрального універмагу міста. Більше іти просто нікуди.

– Де ви вештаєтесь? Буду я ще за ними бігати, – говорить розгніваний водій того самого Daewoo, на якому ми приїхали. Ми вибачаємось і запитуємо:

– А нащо журналістки ходили до райради? – водій пояснює нам, що зараз розпочалася акція від “Нової Доби” і працівники цього ЗМІ безкоштовно роздають газети людям, щоб читачі підписалися за зниженою ціною на півроку чи на рік…

– То давайте і ми пороздаємо, – пропонуємо ми з бажанням показати, що ми не просто вирішили прогуляти пари в університеті. І от у наших руках “Нова Доба” і дитяча газета – “Новачок”:

– Що це? Ви від кого? – запитує жінка, якій судилося стати першим учасником акції від Черкаської обласної газети.

– Це…

– Знову агітувати? – насупилась драбівчанка. – як же ви всі забембали. Давайте свої газети! – подалі від біди ми рушаємо до магазину, де продають одяг та канцтовари

– О, давайте газетку, вона мені згодиться, – каже продавець і кладе “Нову Добу” поряд з іншими товарами. Ця жінка продає пресу. Сумне на перший погляд заняття поволі зацікавлювало нас. Адже ми знайшли привід познайомитися ближче з особливим драбівським характером.

Йдемо на базар, щоб купити собі декілька булочок, та тут нас зустрічає чоловік з козацькими вусами:

– А ви звідки?

– З Черкас, – відповідаємо ми

– Ну, це ясно. Звідки саме?

– З міста

– Ага… я дуже добре знаю Черкаси, а з якої ви вулиці?

– Хімселище

– А-а… Так… це там парк, здається, школа… номер два, – ми погоджуємось і даємо “Новачка” дідусеві, бо “Нова Доба” закінчилася.

– От бачите, я добре знаю Черкаси. А, може, ви меду хочете? Справжнього? – виявляється, що дідусь продає мед. Ми ледве відмовляємося, кажемо, що треба роздати до кінця “Новачок”

Коли у нас газет майже не залишалося, до нас під’їхав на велосипеді чоловік:

–  Так ви ж газети роздаєте!

– Так, у нас акція, – вкотре промовляємо ми, уже і не пам’ятаючи деталі тих переваг, які пропонує “Нова Доба”

– Та давайте вже, – каже чоловік, – тільки побільше, хоч би 6 штук, щоб на всю вулицю вистачило

– То ви не з Драбова? – цікавимось ми

– Ні, я з селища неподалік…

Повертаючись до теплого салону машини, ми розуміли, як багато дізналися про Драбів за останні пів години.І, може б, дізналися про це містечко усе, якби не сильний вітер та осінній холод, що пронизував до кісток.

Готовність №2

З газетами покінчено, і нарешті ми вирушаємо власне за тим, за чим їхали – спілкування з ветераном. Перевіряю кишені: камера є, диктофон є. Боже, невже зараз нічого нам не завадить провести інтерв’ю?

Напевно, і хвилини не минуло, як ми вже були біля потрібного нам будинку, оскільки він стоїть зовсім недалеко від райради та універмагу:

– Готуй записник, – кажу я колезі. Але він і так вже тримає свою невеличку книжечку в руках і повторює запитання, які ми написали в пориві натхнення біля Леніна. Ми виходимо з машини, і нас біля будинку зустрічає чоловік, який запрошує до двору: “Це син ветерана,” – впевнено стверджую про себе.

– Ось так ми живемо, – говорить Олександр Сергійович, показуючи навкруги. Екстер’єр хатинки екзотичний: дах будинку покритий сухим очеретом, на вході до оселі висить український прапор, неподалік від будівлі – альтанка, що оточена дерев’яним тином, на якому стирчать глечики.

– Все в українському стилі, – кажемо ми.

– Стараємось, – посміхається Олександр Сергійович і запрошує нас до будівлі.

Тут ми дивуємось ще більше. Десь до десяти кошенят забігали під нашими ногами, тоді як навкруги нас – двоповерхові ліжка та полиці з духовною літературою. І тут, після того, як ми половину дня витратили на різні заняття, не пов’язані з редакційним завданням: дорогу до Драбова, роздавання газет, планування запитань до інтерв’ю, трясучись від холоду, мліючи від голоду, до мене нарешті прийшла істина… і вона сказала: “Андрію, ти не у будинку ветерана”

А в цей час журналістка вмикає диктофон і починає запитувати респондента. Уже в ході інтерв’ю, ми з колегою дізнаємося, що приїхали до будівлі, де лікують людей від наркотичної залежності. Чому нас не попередили журналістки чи редакція, про що ми писатимемо матеріал? Я згадував усі події, які сталися зі мною протягом дня і тепер вже не відчував, що виконую редакційне завдання.

Коли ми поверталися до Черкас, то дорогою заїхали до Остапівки. Це село запам’яталося декількома речами – жахливими дорогами, напіврозваленими хатинами та водночас одним солідним двоповерховим будинком з великим подвір’ям. Саме у цьому будинку ми мали прорекламувати акцію від “Нової Доби”.

– Напевно, нам і не варто давати їм газети, вони і так можуть купити нашу редакцію, – кажу я, жартуючи

– Ми і так вже продалися, – байдуже відповідає журналістка.

Коли ми поверталися до редакції, то мовчали вже не тільки журналістки, але й ми з колегою. Лише кілька разів дівчата на початку захоплено перегукнулися одна з одною:

–         Нарешті

–         Ой, і не кажи…

Ми виконали редакційне завдання.

 

Вірші, які прикрашають стіну будинку культури.

 

Бюсти учасників Великої Вітчизняної, які стоять біля будинку культури.

 

Ленін для нас був великим натхненником…



Коментарі:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Схожі дописи: