Журналістський експеримент, або Черкаси грошам не вірять

21 Грудня, 2015

 

Блогосфера  – це складова засобів масової інформації, що може бути представлена як у текстовому, так і у відеоформаті. Хоча блоги вважають персональним волевиявленням кожного, адже не завжди їхні теми стосуються журналістики, все ж я отримала ідею для журналістського експерименту саме з такого джерела ініормації.

«За просто так» – така назва нового каналу на Youtube Саші Шапіка відомого блогера родом із Черкас. В одному зі своїх відео хлопець зізнався, що улюблена справа приносить йому чотири тисячі доларів щомісячно, тому він вирішив поділитися прибутком з людьми, котрі цього потребують. Ось чому виникла ідея заснувати додатковий благодійний канал, щоб показати, як він допомагає випадковим перехожим грошима, що отримав за перегляди. Здавалося, в період, коли ціни та комунальні тарифи зростають, а зарплати – ні, ніхто не відмовиться від зайвої копійчини, але кияни наполегливо й обурено заперечували блогеру. Тому я вирішила перевірити й черкасців на довіру до одномістян. Але підозрюю, що відмов буде багато.

«Люди, які справді потребують грошей, «обліплені» проблемами, тому почасти ображені на увесь світ. Вони почуваються покинутими та знедоленими, в усьому шукають підступність. Достукатися до них дуже складно, вони закриті. Навряд чи такі люди бодай захочуть поговорити із незнайомцями», – говорить практикуючий психолог Людмила Войцеховська.

Неочікувана HELP-пригода

Я – звичайна студентка, тому, на жаБезымянныйль, не отримую чотири тисячі доларів стипендії, а всього одну… гривень. Проте є в мене пунктик: люблю «круглі» суми, тому наважуюсь пожертвувати для доброго експерименту 68 гривень – «хвостик», що заважає певній сумі набрати округлих форм.

Для роздавання грошей вирішую обрати людне місце – зупинку громадського транспорту в центрі міста, тут я точно зустріну людей, котрим потрібна будь-яка допомога, навіть у розмірі гривень десяти. Однак, ледь ми з другом (який люб’язно згодився мені допомогти) переступаємо поріг будинку, як помічаємо засмученого дідуся, очевидно в нього щось трапилося. Підходимо ближче.

  • Добрий день! Вам зле? Я можу чимось допомогти?
  • Га? Ні, дочко… Не треба, – відповідає старенький.

Я бачу кров на дідових руках і впадаю у ступор, мовчу. Той помічає, що зі мною підійшов хлопець і ледь чутно просить: «Хіба що додому мене відведіть, бо я сам не зможу». Макс підхоплює діда під руки і веде до вказаного будинку. У цей час дідусь розповідає, що він знімав пенсію, коли підійшли якісь молодики (за його словами, наркомани) й побили його, забравши гроші. Пропоную викликати швидку, поліцію, але той впевнено відмовляється. Нарешті привели його до квартири, телефонуємо його синові Олексію. Набираємо один раз, другий, шостий, десятий… ура, є контакт! Швидко пояснюю йому ситуацію, чекаємо. Зависла тиша. Розриваю її не надто голосним зойком, адже згадала, що вийшла дарувати гроші, то кому ж, як не цьому дідусю? Дістаю 20 гривень і засмучуюсь – як же це мало! Говорю до нього:

  • Я Вам тут на тумбочці залишу, хоч хліба купите, добре?
  • Невже на світі ще є добрі люди? Дякую, діти. Хай вас Бог береже, – промовляє старий.

На такій теплій ноті завершую двогодинну історію про порятунок побитого та пограбованого дідуся. А тим часом сутеніє і ми їдемо в центр Черкас.

А Вам потрібні гроші?

Пропускаю двійко претендентів: згорблену бабусю в кросівках та низенького зросту чоловіка в легкій полатаній курточці. Посоромилася… Але нічого, збираюся з духом і прямую до жінки, яка панічно перераховує копійки на долоні, мабуть, щоб вистачило на проїзд. «Вибачте, я можу Вам допомогти?» – пропоную поміч з десяткою в руці. Вона завмирає, дивиться на гроші, на мене. Очікую на посмішку та подяку, але чую дещо інше. «Іди на ***», – кричить на всю зупинку огрядна «леді» в леопардовій шапці. А я знову в ступор. Розчарована йду до Макса й розчаровуюсь вдруге, бо телефон від холоду швидко розрядився, значить про фото можна забути…

Опановую себе й повертаюсь до справи, адже з автобусу виходить худесенька бабця в сірому цупкому пальті й тягне за собою півмішка з чимось (не уточнюю).

  • Бабусю, Вам допомогти?
  • Не треба! – коротко відповідає старенька
  • Ну нащо Ви таким вантажем надриваєтесь? Давайте я таксі викличу й оплачу, додому швидко доберетеся. Давайте?
  • Ви чого до мене причепилися? Ідіть куди йшли чи на таксі їдьте. Як хочете.

Ну що ж я не так роблю? Просто хочу допомогти. Опускаю руки й не вірю в успішність цієї справи. Не хочу ніяких експериментів, уже й руки замерзли, закінчую. Ідемо з другом повз «Макдональдз». Зупиняюся. Попереду стоїть жінка років тридцяти, продає якусь косметику, одна залишилася. Ніс червоний, щоки червоні, з ноги на ногу тупцює – добряче її «проморозило» цього грудневого вечора. Значить гроші потрібні, тому й працює допізна. Але з грошима в мене не лагодиться. Вирішую обрати іншу тактику, так би мовити «посередницьку». Підхожу й починаю розмову:

  • Жіночко, чому ж не бережетеся, зовсім запрацювалися. Я Вас зараз кавою пригощу, – кажу й поволі ступаю до кафе, аби не дістати відмови.
  • Девушка, вы кто? Издеваетесь, что ли? Не мешайте работать, – буркає продавчиня.

Подумки промовляю, що це вони всі знущаються з мене. І так прикро стає на душі. Це навіть не недовіра, а якась агресія і презирливість черкасців, що трапилися сьогодні на моєму шляху.

«Кожна людина дещо гордовита, але не кожна знає, коли цю рису варто застосовувати. Людям здається, що їм подають милостиню, хоча вони цього не потребують, вони самі впораються із власними проблемами, тому такі «подачки», наскільки б доброзичливими не були,  для них принизливі. Ці люди не вірять у добрі наміри сторонніх, вони не звикли до такого», – пояснює хід мого експерименту психолог.

Мовчки плентаюся за Максом до автівки й перераховую свій залишок – 48 гривень, завдяки діду, бо інакше не витратила б і копійки. Мабуть, експеримент виправдався, адже припущення стало реальністю, однак для мене він з тріскотом провалився, бо хорошим справам нині не раді. Давайте вірити у добро!

Тетяни Дзюменко

Позначки:



Коментарі:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі дописи:

8 Квітня, 2019
Студентка-журналістка перемогла на Всеукраїнській олімпіаді

Світлана Небилиця посіла третє місце в другому етапі Всеукраїнської олімпіади з журналістики, яка відбулася в ДНУ ім. Олеся Гончара 4-5…

22 Березня, 2019
Студентка-журналістка перемогла в конкурсі з фактчекінгу

Єва Кравчук отримала перемогу в конкурсі з перевірки інформації 18 березня. Про це повідомляє наш кореспондент. Конкурс відбувся у межах…

9 Листопада, 2018
Школярі відвідали ЧНУ

Учні 11 класу Корсунь-Шевченківської гімназії спробували себе в ролі операторів, режисерів та ведучих студентського телебачення 8 листопада. Про це повідомляє…

17 Вересня, 2018
Журналісти розповіли про свою спеціальність на Дні міста

Студенти спеціальності «Журналістика” та викладачі кафедри журналістики, реклами та PR-технологій взяли участь у просторі молодіжних активностей «Мрію бути профі» (виставки,…